Миколо, розкажи, де ти служив і як потрапив у військо?

Микола: Я добровільно мобілізувався у квітні 2022 року — з четвертого разу, до того мені відмовляли. Чому? Не знаю, у військкоматі рідко можна отримати прямі відповіді. Але в результаті мене прийняли та розподілили на Чернігівщину, в умовно тилову частину. Уявіть, новостворений батальйон, ми приїжджаємо на точку, перше шикування і знайомство з комбатом, який каже: «Тут зверху передали — ви прирівнюєтеся до військових строкової служби». А я ж, навпаки, хотів на бойову позицію. В такому парадоксі прослужив рік.

Коли «Азов» оголосив перший набір — подався, пройшов співбесіду онлайн і вже через пару тижнів прийшов наказ на мій перевід. Пам’ятаю, ще комбат, з яким у нас склалися гарні відносини, не хотів відпускати, казав: «Пиши відмову від переводу, а то я тобі ноги зламаю». Іронічно. Нічого в нього не вийшло, я доєднався до бригади й вирушив на бойові.

Чому саме «Азов»?

Микола: Я розглядав різні бригади, але мені близькі традиції та спільнота, яку побудував «Азов». Від молитви українського націоналіста до відданості побратимам. Я можу до будь-якого «азовця» подзвонити з проханням, і ніхто не відмовить, навіть зайвого запитання не поставить. Окрему частину у серці займають містерії — вшанування памʼяті загиблих бійців. Вночі, при світлі факелів, в оточенні сотень побратимів по службі ви віддаєте шану всім азовцям. Після оголошення позивного полеглого бійця, ми в унісон кажемо «в строю». Цей ритуал пов’язує нас і полеглих побратимів. В цей момент відчуваєш себе частиною чогось більшого. 

Також мотивувала патронатна служба «Азову», про яку я чув багато хорошого. Я був впевнений, що про мене і мою сім’ю в разі чого попіклуються. А якщо ти рядовий в бойовій частині, то не отримати поранення складно.

Катерино, що ти відчувала, відпускаючи чоловіка у військо?

Катерина: Звісно, стресувала. Особливо перший період, коли навіть елементарну екіпіровку треба було діставати всіма правдами та неправдами. Але глобально для мене було очевидним, що це станеться. 

Микола: Це відповідало нашим цінностям, а за роки життя разом вони у нас налаштовані на одну хвилю. Я б не зміг морально не взяти відповідальність за себе і свою сім’ю.

Чи не змінилася ця думка, коли тебе привезли до шпиталю після поранення?

Микола: Ні, абсолютно. Це моя бойова травма, я її несу як певну гордість. Я ж не по своїй дурості, наприклад, розбився на мотоциклі. Це був мій вибір, я був готовий отримати поранення.

Як це сталося?

Микола: У 2024-му році я разом з побратимами був в будинку культури в Кремінному лісі — це Серебрянське лісництво Луганської області. Працював як оператор БПЛА, аж поки по нашій позиції не прилетів КАБ. Мене придавила бетонна плита, а кожні 20 хвилин повторювався обстріл. Думав, що так там і залишуся, але побратими викопували мене голими руками, тому що ніяка техніка не могла під’їхати. Чотири години я був під завалами у свідомості й ***ївав від болю.

А як дізнався, що є необхідність ампутувати дві ноги?

Микола: Медики приїхали до нас на розбомблену позицію, вкололи мені одне знеболювальне — воно не подіяло. Вкололи друге — вже наркотичне, — і стало потроху попускати. Повантажили в машину та евакуювали. Була підозра, що у мене переламаний таз, тому що я не відчував ніг та статеві органи. Побратимам же дали команду тримати мене, поки машина їде. І в цей момент я відкриваю очі й бачу свої руки. Але не можу зрозуміти, мої вони чи ні, тому що зовсім не відчував зв’язку з тілом. Я їх підіймаю і думаю «треба завдати собі болю, щоб впевнитися». Ну і починаю ними сильно плескати, після чого знову засинаю. 

Як мені це потім розповідають хлопці, що їхали разом зі мною. «Ми тебе тримаємо, щоб ти не впав. Нас кидає по тій машині з боку у бік. По нас прилітають уламки, тому що все ще тривають обстріли. І в якийсь момент прокидаєшся ти й починаєш нам аплодувати». В принципі, вони мої оплески заслужили. 

Наступне, що я пам’ятаю, — приходжу у свідомість на хірургічному столі. Бачу свої ноги, які з вигляду незворотно травмовані, і цілий консиліум лікарів навколо. Кажу їм: «Я знаю, нащо ми тут зібралися — будемо різати мені ноги. Будь ласка, збережіть коліна» і знову відрубаюся. Прокидаюся — ані ніг, ані колін.

Як тоді відреагували?

Микола: Не було думок на кшталт «що ж я тепер буду робити, який жах», я вже морально був готовий до того. Засмутився, звісно, але сильних руйнівних емоцій не відчув. Ноги було не врятувати — я й сам розумів. Бетонна плита, яка їх придавила, спрацювала як турнікет. Чотири години до кінцівок не поступала кров і тканини почали відмирати, це називається «краш-синдром». І добре, що мої побратими наклали турнікет одразу після того, як витягли мене. Інакше відбулося б зараження крові й протягом години я міг загинути.

Катерина: Він мені в той день написав чергове «Спишемося пізніше, якщо я виживу», але цього разу від повідомлення було моторошно. Потім мама його мені написала, що серце у неї крається. За протоколом у випадку поранення має дзвонити або командир, або патронатна служба. Мені про це написав побратим Миколи, хоча і не мав. Але дізнатися, що конкретно сталося, — та ще задачка. Тільки з часом була конкретика — подвійна ампутація вище коліна. Замість паніки у мене в голові одразу з’явилися запитання: А як високо ампутували? А це протезується? І, звісно, як себе почуває Микола? 

Поки їхала в Дніпровський шпиталь, вигадувала погані жарти. Починаючи від «ти тепер від мене точно не втечеш» до «так ти тепер виїзний», маючи на увазі крісло колісне. Такі ми люди, так справляємося зі стресом.

Як довго тривала реабілітації?

Микола: Реабілітація починається з першого дня — підняти ноги, сісти самостійно, пересісти на крісло колісне. Але мені так боліло, що я не робив цього, аж поки фізичний терапевт сам не прийшов до мене в палату й не дав перші вправи — на кшталт кілька разів підняти одну ногу і перевернутися на бік. Чим довше ти не напружуєш свої м’язи, тим швидше вони деградують. Лікування тривало кілька місяців і ще 10-11 місяців реабілітація.

Катерина: У Миколи тоді настільки чутливі були ноги, що я не могла поруч ковдрою змахнути — навіть потік повітря подразнював. Тому він намагався мінімально рухатися. А фізичний терапевт в головному управлінні шпиталю МВС підіймав Миколу через його багатоповерхові матюки.

Микола: Спочатку я дійсно думав, що він знущається, але довірився і не дарма. Далі моя реабілітація проходила в клініці «Адоніс», де зробили цілий поверх для військових зі спортивним залом. Клініка також співпрацювала з організацією «Submarine club» і влаштовувала поїздки у басейни для занурення з аквалангом. Це добре впливає на м’язи кукси. Кукса — це те, що залишається після втрати кінцівки.

Що в цей момент було найскладнішим, а що, навпаки, підтримувало?

Микола: Я трохи перфекціоніст і мені здавалося, що мені по-різному відрізали ноги. Це не жарт, я навіть просив на реампутації підрівняти, але або лікарі не почули, або подумали, що я дурник.

По вас бачу, що, напевно, гумор і жарти допомагали впоратися з непростим періодом?

Микола: Лікарі зауважують, що коли пацієнт починає жартувати над своїми хворобою, травмою, ампутацією, значить вже видужує. У мене це прийшло достатньо швидко, зокрема через те, що не було рожевих окулярів щодо служби. Я розумів, що можу навіть загинути.

Катерина: Це про прийняття реальності. Так, в моменті боляче та страшно, але з часом починаєш це обжартовувати та не застрягати в кризовому стані. 

Микола: Так в нашому буденному лексиконі з’явилися фрази «встав не з тієї ноги», «валюся з ніг», «одна нога тут, інша там» тощо. Класна історія була, коли мене перевели в Київ. Я мучився запитанням, а куди дівають ноги після ампутації? З’явилася ідея забрати їх і зробити вдома інсталяцію в стилі «Піратів Карибського моря» з кістками в акваріумі. І от заходить моя лікарка в палату, а я одразу: «А скажіть, де мої ноги?»

Я бачу, як в цей момент вона блідне, тому що думає, що я не вірю в реальність подій. І що вона перша, хто має мені повідомити про ампутацію. Я їй: «Ні-ні, я просто хочу забрати їх». Виявилося, що спершу кістку мають дослідити на різні хвороби, тому їх віддають на експертизу. Також вони є певним доказом російських злочинів, тому їх треба документально оформити. А потім спалюють. 

У соціальній сфері багато розмов про жалість і її руйнівний вплив. Стикалися з таким?

Катерина: Це дуже дратує. Микола військовий, ветеран, а це поранення почесно отримано в бою. Він ходить на протезах і живе це життя. Чому хтось має його жаліти? Чому мене хтось має жаліти? 

А що, з вашого боку, зі сторони суспільства було б кращою поведінкою?

Катерина: Повага. Я взагалі взяла за звичку, коли знайомлюся з новою людиною, за перші хвилини пояснити, хто я є. «Привіт, я дружина ветерана, який втратив дві кінцівки. Ми разом працюємо над тим, щоб він встав на ноги». Так я намагаюся уникнути дивних векторів розмов і щоб мій час не витрачали на зайві речі типу жалісливих коментарів. Є якісь реальні пропозиції допомогти? Супер, робімо. Мені в цьому подобається спілкування з військовими — ти чітко ставиш запитання, тобі дають чітку відповідь. 

Микола: Щоб відчути цю повагу, достатньо поставити себе на місце людини, яка наново вчиться ходити. Щоб користуватися протезами, треба впахувати постійно. Якщо ти один день вирішив їх не надягати, то на наступний буде вже важче. До того ж у суспільства немає розуміння — якщо у тебе подвійна ампутація, то скоріше за все ти користуєшся ще й кріслом колісним. Адже сидячи легше приймати душ, а іноді м’язи сильно втомлюють або з’являються натертості. Зараз, в таку погоду, місто не пристосоване до протезів і я майже завжди користуюся кріслом.

Пройшло вже майже два роки з моменту ампутації. Як суспільство реагує, коли бачать Миколу на кріслі колісному або на протезах?

Катерина: Якщо це людина, яка підтримує військо, цікавиться та перебуває в контексті, то вона реагує і комунікує абсолютно нормально — як з усіма. Є такі, що хапаються за обличчя і кричать «Бідні діти!». Перед Миколою падали на коліна і цілували кукси. Тому на лекціях я часто повторюю — не торкайтеся ветерана без дозволу, не всім це комфортно. Натомість рука до серця — знак «Завдяки тобі», — чудова альтернатива. 

Микола: Цікаво реагують діти. Ми якось гуляли по Львову і почули, як хлопчик запитав у мами: «А чому у дяді немає ніжок?». Та відповіла: «Дядя був на війні, отримав поранення і став роботом». Хлопчик не довго думаючи уточнив: «А серце в нього є?». Це класна історія, яка доводить — з ними простіша взаємодія, тому що вони відкритіші й не притиснуті суспільними нормами. 

Ми багато говоримо про жарти та гумор, але ж є якась межа, яку не варто переступати?

Микола: Якщо є ноги, можна і переступити. Жарт. Якщо сама людина з пораненням в близькому колі з себе жартує, то варто посміятися разом — значить, вона прийняла травму і їй так комфортно. Але якщо це хтось з вулиці хоче підійти й спробувати себе в цьому стендапі — краще не треба. Тільки якщо ви вже близько знайомі й отримали мовчазну або й пряму згоду.

Катерина: Я не жартую з насмішкою чи з приниженням. Це скоріше жарти, які будуються на каламбурах. Перший час я й сама постійно перепитувала у Миколи, чи не ображають його ті чи інші фрази. Перепитати зайвий раз — загалом виграшна стратегія. Вони з побратимами одне одного називають то «ухилянтом», то «ампутантом» — я до Миколи так не звертаюся. 

Микола: Тут треба відчувати межу, але для всіх вона різна. Мене торік запросила грати у виставі режисерка Тамара Трунова, а я її дуже люблю і дивлюся зі студентських років. Ну я і пожартував: «Це ж треба, щоб потрапити до вас у виставу, довилося дві ноги втратити». Для мене це офігенний жарт, вона не оцінила. 

Катерина: Наша подруга, наприклад, знала, що у Миколи сталося поранення, але без подробиць. І коли я їй дзвонила, щоб розповісти деталі, вони після довгої паузи запитала: «А можна поганий жарт? Хто тепер вищий?». Її зріст до 150 см. І Микола відреагував простим: «Бери рулетку в хірургію», тому що це настільки близька людина, що зрозуміло — таким чином вона справляється зі стресом. 

Як швидко ваші близькі прийняли поранення Миколи?

Микола: Якщо з Катериною ми жартуємо, то для моїх батьків це стало ударом. Я їх тримав на дистанції майже 3 місяці й близько не підпускав до себе, тому що мені в той момент потрібні були сили. Тільки коли я відчув, що вони розуміють — я вже не дитина, а дорослий чоловік, і сам ухвалив рішення служити з усіма наслідками, — тільки тоді ми зустрілися.

Але мені дійсно простіше з ветеранами. Тому що у нас один досвід і контекст, їм більше довіряєш і краще почуваєш себе в цьому колі. Мені подобається, коли я зустрічаю ветерана серед натовпу на вулиці. Цей момент ідентифікації одне одного — ніби ви з однієї зграї. 

З цивільним складніше — я не знаю, як вони відреагують. Якщо я прошу допомоги у ветерана, то він зробить без зайвих запитань, тому що так треба, а не через страх чи ніяковість. Наприклад, в мене часто врізаються люди на вулиці та обурюються рівно до того моменту, як бачать протези. Я розумію складність цивільного розслаблення, але їм ще рости до військових. Ми одне одного приймаємо, а в цивільному житті люди так не роблять. Варто бути уважнішими.

Які поради можете дати цивільним щодо відношення до ветеранів?

Катерина: Ветеран – це свідома одиниця соціуму, така ж сама, просто з більшим досвідом. Для мене війна не виникає завтра, післязавтра, в момент обстрілу.

Моя родина бачить і відчуває її наслідки кожен день. І це не закінчиться підписанням договору або умовним перемир’ям. Це з нами на все життя. До цього треба ставитися з відповідними повагою і рівнем емпатії. Емпатія — це нова компетенція. Ми будемо жити в складному і травмованому суспільстві, без неї ніяк. 

Микола: Ми нещодавно були на похороні мого побратима і я на свої очі побачив, як з’являються нові традиції. Кладовище було прикрашено гірляндами, на могилах стояли новорічні ялинки, горіли свічки. Там відчувалася магія Різдва, як ніде більше. І це не одна могила, а вся Алея героїв майоріла святковими вогнями. Наче дійсно світи об’єдналися. Тож порада суспільству — бути залученими та не закриватися, в цьому теж є багато життя. 

Катерина: Також нам в Україні потрібна гарна інфраструктура для людей, які повертаються з пораненнями. Для Миколи ходити на протезах — це постійне випробування. 

Микола: Я завжди дивлюся, куди ступаю, тому що у мене немає страховки крім очей. А Київ весь нерівний, зі схилами та спусками, з жахливими тротуарами, без притомних місць для відпочинку. Мені доводиться аналізувати кожен крок і вкінці дня я втомлююся більше через те, що мозок постійно працює. І це ще у мене електронні протези, на механічних ти обходиш кожен камінець. Тому нам ще належить зробити багато, щоб з цієї війни було комфортно повертатися.